Ейвінд Фальк
(З дозволу автора, наданому Центру розвитку «Демократія через культуру». Вперше надруковано англійською мовою в журналі “Heritage alive”, лютий 2014 р. )
Ейвінд Фальк є директором Норвезького інституту ремесел – Центру нематеріальної культурної спадщини
Багата традиція ремесел нагадує скриню зі скарбами. Різноманітні варіації та різновиди майстрування човнів, виготовлення традиційних костюмів, різьблення по дереву, зведення рублених будівель – все це, вдосконалене від покоління до покоління, є чарівним дарунком, переданим нам пращурами. Яке то диво відкрити ту скриню і побачити розмаїття традиційних ремесел! Тому наша відповідальність як суспільства полягає в тому, щоб передати це багатство наступним поколінням.
Від 1987 року Норвезький інститут ремесел, до складу якого входить Центр нематеріальної культурної спадщини, за підтримки Міністерства освіти Норвегії та Міністерства культури Норвегії працює над збереженням і розвитком традиційних ремесел, реалізуючи понад 500 різних проектів. Більшість наших проектів здійснюється в Норвегії, але ми також беремо участь у заходах з охорони культурної спадщини в інших країнах, таких як Чеська Республіка, Латвія, Угорщина, Шотландія, Болгарія, Грузія та Ісландія. Ми розробили спеціальну методику підтримки ремісництва для наших проектів. Саме про неї я трохи й розповім.
Знання, породжені дією
Більшість знань у нашому суспільстві є теоретичними, скажімо, історія або географія, їх легко можна почерпнути та засвоїти з книжок або з інтернету. Натомість ремісництво часто називають знанням, породженим дією. Ми використовуємо цей термін, щоб показати мистецтво ремесла на практиці та в розвитку. Цей термін якнайкраще змальовує, в який спосіб передається живе ремесло. Як правило, така передача відбувається в робочій обстановці, коли майстер традиційного мистецтва передає з рук у руки традицію тому, хто її набуває. І хоч знання живого ремесла належать окремому майстрові, важливо розуміти, що традиція вдосконалюється і змінюється з часом – від покоління до покоління.
Знання набуваються поступово шляхом спостереження за тим, як це роблять інші, і спробами зробити те саме власноруч. Навчання вимагає багато часу, а набуття професійної майстерності – багато досвіду. Для того, щоб стати ще кращим у своїй професії, майстрові важливо мати можливість розвиватися шляхом зустрічей з іншими майстрами, носіями традиції та постановкою складніших завдань. Завдяки цій методиці майстри можуть вдосконалюватися і досягати у своєму вмінні вищого рівня.
Досвідчений коваль Тер’є Ґранос є гарним прикладом такого майстра високого класу. Фото Е. Фалька
Трирічна стипендіальна програма для майстрів, що здійснюється з 1996 року, доводить ефективність цієї методики. Є велика різниця між курсом, на якому знайомляться хіба що з технічними прийомами, і професійною спеціалізацією, яку здобувають за триваліший час. У цьому випадку ремісник, працюючи з кимось досвідченішим і постійно повторюючи, виробляє власні навички та здобуває знання, щоб стати навіть кращим майстром. Як показує наш досвід, таке навчання має тривати, як мінімум, три роки. Але цілком може й довше.
Коли наш колишній учень з теслярського мистецтва Тронд Алан пройшов курс трирічного навчання, то висловив бажання подовжити його ще на три роки. На його думку, він тільки-но почав набувати навички та здобувати знання. Можливо, нам варто повчитися дечому в японців? У своїй книзі «Дзен і мистецтво стрільби з лука» Ойґен Герріґель описує процес, коли нетерплячий учень вчиться мистецтву стрільби з японського лука. Навчання забирає два роки, перш ніж учневі дозволяють натягти тятиву: «Шлях до майстерності важкий. Досягти її можна лише вірою в учителя, і протягом тривалого часу власне віра в наставника утримує учня на цьому Шляху. Майстер є живим ідеалом для учня, і його впевненість і сама присутність є головним рушієм. На цій стадії учень може досягти вищого рівня, лише копіюючи майстра. У такий спосіб він ніби зливається з майстром» (HERRIGEL, 1987: 41).
Нарешті, це може бути важливим і на дослідницькому рівні, коли перед фахівцем постають складні завдання у сфері культурної спадщини, що можуть стати справжнім випробуванням: скажімо, треба розглянути та витлумачити інструменти і моделі, залишені майстром, якого давно немає. Який тип інструментів використовували? Як їх створювали? Як саме застосували? Можливо, є щось цікаве щодо використання матеріалів та їхньої якості, або щодо наступного збереження. Є знання, якими володіє, переважно, умілий і досвідчений митець, бо знання майстра своєї справі є унікальними в практичному розумінні. Досвідчений майстер може надати корисну інформацію і знання, що збагатять такі сфери, як етнологія, кураторство чи архітектура.
Останніми роками – у сфері культурної спадщини особливо – ми відчуваємо дедалі більшу потребу у фахівцях з глибоким знанням свого предмета. У Директораті з питань культурної спадщини Норвегії (Riksantikvaren), відділах культурної спадщини на регіональному рівні, у музеях змінюється підхід і зростає потреба у фахівцях високого рівня. Мова може йти про мурування, малярство чи теслярство.
Носій традиції
Зазвичай, вважається, що найкращий спосіб передачі ремісничих навичок – це 1:1, тобто, від майстра до майстра. Спадщина, яку ми охороняємо, живе в людині, а майстер – це людина, яка тримає традицію. Таким чином, носій традиції є найважливішою особою в проекті. Її ( або його) знання ми прагнемо зберегти.
Часто ці знання є дуже складними і всебічними. Візьмемо, скажімо, особливу традицію вистелання даху з дерну. Це може вимагати глибокого знання конструкції, якості матеріалу: глини, землі, дерева і рослин, не кажучи вже про наступне утримання. Різниця між знаннями про (те, що можна прочитати) і щодо (традиційне живе знання) є величезною і може виявитися вирішальною для успішної побудови даху. Тобто, чи протікатиме він у гіршому випадку? А отже, охорона традиційних знань важлива не тільки через культурне значення, а й суто з економічної точки зору: розумніше мати безпечний дах, ніж той, що протікає. Змінювати дах через два роки – витратна справа.
Часом носіїв традиції виявляється більше. Проект може початися з одним носієм традиції, але поступово набрати обертів. Таке можливе, коли про проект говорять у селищі, де відбувалася передача знань, чи коли про нього пишуть у місцевій пресі, чи коли комусь спадає на думку: «Так, він тут жив. Повинен про це щось знати! Хіба не він із дідусем вкривали стіни комори ялівцем у традиційний спосіб? Хіба не він валив дерева за старим звичаєм? Хіба не він був там, коли ваш дідусь видобував матеріали?» Так може з’явитися нова інформація, невідома на початку. Тому важливо бути відкритими до нових і важливих знань і джерел під час реалізації проекту.
Як показує наш досвід, важливо відшкодовувати майстру чи майстрині втрату прибутків, яких вони зазнали через участь у проекті чи в семінарі. Це чітко сигналізуватиме про цінність знань. Тобто, таке відшкодування важливе навіть тоді, коли майстер чи майстриня вже на пенсії й більше не працюють.
Тумас Ордеруд і Карл Ґардер збирають лід. Фото Е. Фалька
Носієві традиції Карлові Ґардеру 94 роки. Його знання в мистецтві збирання льоду дуже цінні. Колись він працював в одній із важливих галузей норвезької економіки, практично забутому сьогодні комерційному секторі. Вочевидь, він є одним із найостанніших майстрів цієї важливої спадщини Норвегії. З раннього дитинства Карл допомагав батькові заготовляти блоки з льоду в комуні Фроґн, батько Карла цим заробляв на прожиток – вирізав, збирав і відвозив лід. Карл зберіг ці навички, виготовляючи лід для ферм та інших покупців навіть після того, як «золота доба» такої діяльності минула. Відтак, його знання з обробки матеріалу унікальні.
Практика вирізання і перевезення льоду була задокументована і докладно описана, але живе знання з вирізання та обробки перебуває на межі зникнення. З метою охорони цієї традиції ми здійснили спільно з музеєм району Фолло проект із передачі навичок мистецтва Карла молодому різальнику льоду Тумасу Ордеруду з муніципалітету Треґстад. Створивши їм можливість працювати разом тривалий час, використовуючи традиційні інструменти, на озерах Еєрен і Мйоса, ми домоглися того, що певна частина живої спадщини, якою володів і носієм якої був Карл, перейшла до нового покоління.
Навчання майстрів, що практикують
Тер’є Гауґен, Осмунд Клейв і Тар’є Єлстад позують з парою традиційних лиж. Фото Е. Фалька
Знання носія традиції нетривкі. Коли носій (він чи вона) помирає, традиційні знання зникають. Тому дуже важливо зберегти мистецтво, поки воно живе. Відтворити втрачену спадщину пізніше вимагає багато витрат і багато часу, при цьому, звідки нам знати, що реконструкція вірна?
Насамперед, ми робимо так, щоб знання передавалися іншому майстру практичним шляхом. Це повинен бути професіонал, який легше засвоїть знання носія традиції. Як показує практика, дуже важливо, щоб майстер, який вчиться у носія традиції, мав певний досвід. Часом можлива участь кількох майстрів в одному проекті, але найефективніше проявила себе схема 1:1, коли один майстер (майстриня) вчиться в одного носія традиції. З кількома майстрами в одному проекті ми стикалися з ситуацією, коли носій традиції віддавав перевагу одному з них – чи найдосвідченішому, чи тому, хто найкраще засвоював знання. В усіх інших випадках участь кількох майстрів була успішною. Показовим прикладом є проект з виготовлення традиційних лиж у колисці сучасного лижництва, Морґедалі, де майстри Тер’є Гауґен і Тар’є Єлстад протягом кількох років переймали навички у носія традиції Осмунда Клейва. Вони ходили до лісу, вибирали матеріал і проходили всі ланки процесу – від відбору дерева в лісі, підготовки матеріалу для різання, висушування і перетворення деревини в завершені лижі, продовжуючи традицію відомого майстра з виготовлення лиж і лижника Сондре Нургейма.
Музей історії норвезьких лиж у Морґедалі та пам’ятник Сондре Нургейму. Фото з відкритих джерел
Навіть кріплення з березової кори і традиційні черевики були виготовлені як частина цього проекту. Для того, щоб забезпечити сталість місцевого знання, ми працювали спільно з Norsk Skieventyr (Музеєм історії норвезьких лиж у Морґедалі) та Науково-дослідним інститутом округу Телемарк.
Традиційні черевики та кріплення з березової кори. Фото з відкритих джерел
Документування
Крім поєднання носія традиції з майстром, як правило, важливим є задокументувати здійснену роботу. Це можна зробити за допомогою відеозйомки, фотографування, інтерв’ю, нарису чи інших прийомів документування. Найвідповідніша форма документування може бути різною в різних проектах. При цьому важливо, щоб той (чи та), хто документує, не втручався у взаємодію між носієм традиції та майстром. Зазвичай ми кажемо, людина, яка документує, має нагадувати муху на стіні.
Як використовувати документальний матеріал? Це може бути особливо важливим джерелом для майстра після смерті носія традиції. У Норвезькому інституті ремесел ми маємо багатий досвід того, як через багато років після завершення проекту майстер повертається до вивчення деталей. Носія традиції може вже не існувати, й майстрові нікого розпитати. В такому випадку документальний матеріал стає важливим джерелом для людини, яка продовжує традицію.
Хто має документувати? У багатьох випадках це доручають досвідченому майстрові чи майстрині. І це дуже розумно, бо професіонал краще знає, що варто зафіксувати. Скажімо, роблячи відео, він чи вона швидше зосередяться на важливому. Це може бути спосіб тримання чи використання інструмента. Або постава майстра, коли він працює сокирою. Все може виявитись важливим, і проступити такі деталі, що їх людина, не знайома з ремеслом, не помітить. Тобто, документування, як правило, є складним завданням, бо мусить ухопити найсуттєвіше – не тільки на теперішній момент, а й у можливій десятирічній перспективі, коли носія традиції вже не стане, а інструменти вийдуть з ладу. Йдеться не про те, щоб зробити красиві фото чи потішні фільми, головне – зробити документальний матеріал для наступного використання, щоб майстри були здатні зрозуміти побачене.
Чи є якийсь рецепт підготовки документального матеріалу і найкращі прийоми? Важко однозначно відповісти. Часто важливим може бути відеоматеріал, оскільки демонструє рухи носія традиції, як він тримає і використовує інструменти, що стане важливим відправним пунктом для майстра в розумінні процесу. Часом доречно мати самі лише фото. Нариси, малюнки, щоденник і примітки можуть служити корисним доповненням. Аудіозаписи інтерв’ю з носієм традиції чудово наповнять деталями картину знань, яким загрожує зникнення. Таким чином, вид і обсяг документального матеріалу можуть бути різними для різних проектів. Скажімо, документування виготовлення пари солом’яних тапочок у Лаксевоґу біля Берґена відрізнятиметься від документування виготовлення традиційного дерев’яного човна в Офйордені, неподалік від Трондгейма.
Рокамболь не загинув!
У романах П’єра Алексіса Понсон дю Террайля (PONSON du TERRAIL, 2012) про пригоди Рокамболя багато разів складалося геть скрутне становище, і читачам здавалося тоді, що головному героєві край. Але їм втирали окуляри. Коли ніби все скінчилося, головний герой виходив із тісного кута, щоб дати рішучу відсіч: «… але Рокамболь не загинув!» Так само – неодноразово – це відбувалося і з традиційним мистецтвом.
Часто доводилося чути, що традиція перервана. «Ця технологія більше не існує як жива традиція», «Всі носії традиції вже, схоже, померли». Від імені ЮНЕСКО я з майстром теслярського мистецтва Гансом Марумсрудом почали досліджувати специфічну техніку теслярського мистецтва, техніку малюнка риб’ячої кістки, у Грузії. Нам сказали: «Такого тут більше ніхто не робить». Але ми не зупинилися. Вирішили продовжити пошуки, бо було б величезною вдачею, якби вдалося знайти майстра. Ця технологія багато б важила для майстрів, які працюють у Національному музеї Грузії, зокрема, в Тбіліському етнографічному музеї просто неба, що входить до його складу.
Ганс Марумсруд відкриває теслярську техніку риб’ячої кістки в Грузії . Фото Е. Фалька
Іноді варто не зважати на інформацію, що традиція перервана. Саме так ми і зробили, коли приїхали в пошуках зразка техніки риб’ячої кістки до Грузії. За підтримки ЮНЕСКО, Національного музею Грузії та Директорату з питань культурної спадщини Норвегії ми вирішили провести польові дослідження в тій місцевості, де, як нам було відомо, традиція мала міцне коріння і де досі залишалося багато старих майстрів (FALK/WALLIN-WEIHE, 2009). Ми сподівалися, що зможемо щось знайти. І наше рішення виявилось мудрим. Ми знайшли кількох носіїв традиції, які знали та практикували цю техніку. Слід визнати, що їм було за 80 і 90, але вони перебували в гарному стані й готові були навчати. В такий спосіб ми змогли зробити так, щоб цей прояв культурної спадщини не було втрачено, а передано від покоління до покоління, як сформульовано в тексті Конвенції ЮНЕСКО про охорону нематеріальної культурної спадщини (UNESCO, 2012: 5).
Подібне мало місце і в Норвегії. Певна традиція може вважатися перерваною, доки почати її досліджувати. Коли збираються досвідчені майстри, щоб поміркувавши, стати працювати сокирою, вирізьблювати або робити суху кладку, виявляється, що пазл складається, і традиція ще не зовсім зникла. І знову – о, диво! – Рокамболь виявляється живим.
Наукова спільнота як метод
Експертний огляд у науковій практиці є важливим інструментом підтвердження якості теорій і публікацій. Так само і у сфері ремесел, є багато кваліфікованих експертів, які можуть бути важливими для перевірки думок і теорій. Тому для Норвезького інституту ремесел було важливим активно залучати інші групи дослідників до наших зусиль. Такі групи ми знайшли в Університетському коледжі Сер-Тренделаґа в Тронгеймі, Директораті з питань культурної спадщини Норвегії, Музеї Майгауґен, комунах Рерос і Довре, а також у пам’ятці Світової спадщини Брюґен («Причал у Берґені») (FALK, 2007). У Швеції схожі групи дослідників ми зустріли в Лабораторії ремесел у Марієстаді та Університеті Ґетеборґа. Завдяки можливості перевірити теорію ремесла в кваліфікованому середовищі можна її підтвердити чи внести радикальні зміни.
Прикладом цього може бути проект Норвезького інституту ремесел, що розпочався 2010 року і був спрямований на виробництво вікон і слупиків. З’ясувалося, що більшість знань про те, як це виготовляти, зникло (DET KONGELIGE KULTUR OG KIRKEDEPARTEMENT, 2008-2009). Завдяки численним зустрічам з досвідченими майстрами з Норвегії та Швеції Норвезький інститут ремесел зміг зібрати докупи різні частини пазлу, в розумінні інструментів, прийомів та матеріалів. Проект ще триває (станом на 2014 р. – примітка перекладача) і розширює знання в цій сфері. На мапі ремесел досі залишається багато білих плям. Для охорони, збереження та відтворення традиційних будівель і конструкцій знання про непромислове виробництво вікон і дверей матиме вирішальне значення в наступні роки. Сподіваємося, що наш проект зможе стати джерелом корисної інформації для реставраційних ініціатив у майбутньому.
Література:
Falk, Eivind (red.) (2007). Maihaugens Yearbook 2007, Lillehammer: Norsk handverksutvikling NHU / Maihaugen
Falk, Eivind / Wallin-Weihe, Hans Jørgen (2009) Living Crafts, Stavanger: Hertervig Akademisk
Herrigel, Eugen (1987). Bueskydning og Zen, Købehavn: Sphinx forlag
UNESCO (2012). Basic Text of the 2003 Convention for the Safeguarding of Intangible Cultural Heritage 2012 Edition, Paris: UNESCO Intangible Cultural Heritage section
Ponson du Terrail, Pierre Alexis (2012) (Originally published in the period 1859-1884) Rocambole, London: Black Coat Press
Det Kongelige Kultur og Kirkedepartement (2008-2009) St. mld. Nr.49 Framtidas Museum. Printed version. Oslo: Departementenes servicesenter