Частина, якщо не основа творчих індустрій

Розмовою з українським громадським і культурним діячем, мистецтвознавцем, головою Національної спілки майстрів народного мистецтва України Євгеном Ігоровичем Шевченком ми починаємо низку публікацій, присвячених традиційним ремеслам і художнім промислам як проявам живої культури.

Валентина Дем’ян: Останнім часом тема нематеріальної культурної спадщини, народних художніх промислів, ремесл, культурних і креативних індустрій дедалі більше опиняється в центрі уваги з точки зору державної політики та стратегії розвитку. В недавньому Указі Президента України від 18 серпня 2020 року, №329/2020 «Про заходи щодо підтримки сфери культури, охорони культурної спадщини, розвитку креативних індустрій та туризму» наголошено на необхідності «опрацювання питання щодо розроблення та затвердження державної цільової програми з розвитку народних художніх промислів України». 

В Україні є організації як державні, так і недержавні, що займаються питаннями охорони нематеріальної культурної спадщини та пов’язаних із нею сфер. Назву лише деякі, це, зокрема: Національний музей народної архітектури та побуту України (http://www.pyrohiv.com/), Національний музей українського народного декоративного мистецтва (http://www.mundm.kiev.ua/), Національний центр народної культури «Музей Івана Гончара» (https://honchar.org.ua/),  Кафедра етнології та краєзнавства історичного факультету (http://ethnic-studies.knu.ua/) та кафедра фольклористики Інституту філології Київського національного університету Шевченка (https://philology.knu.ua/struktura-if/kafedry/kafedra-folklorystyky/),  Інститут мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М.Т. Рильського НАН України (http://www.etnolog.org.ua/), Національна академія мистецтв України (https://academia.gov.ua/), недержавні організації – Центр української культури та мистецтва (https://www.dolesko.com/), ГО «Жінки ПЛЮС» (https://womenplus.com.ua/) та багато інших. Але, безперечно, чільне  місце серед них посідає Національна спілка майстрів народного мистецтва України (https://www.facebook.com/NacionalnaSpilkaMajstrivNarodnogoMistectvaUkraini).

Євгене Ігоревичу, як людина, що багато сил і часу присвятила становленню Спілки, розкажіть трішки про її історію

Євген Шевченко: На мою думку, варто почати з історії народних художніх промислів в Україні, що має тяглу традицію з найдавніших часів. Завдяки археологічним дослідженням нам відомо про археологічні культури, які вивчаються через конкретні вироби місцевих майстрів: чи за скіфської доби, чи за часів трипільської культури, чорноліської культури, чи за пізнішого періоду Гетьманщини. За Гетьманщини Україна була змережена ремісничими цехами, тобто, це була і економічна, і культурна складова, що утримувала наш етнос на цій землі, забезпечуючи як функціональними, так і художніми речами побут. Якщо ми візьмемо традиційне житло, то кожна хата – це свого роду міні-музей, де народне мистецтво у своєму форматі репрезентувалося і виховувало цілі покоління українців. Наприкінці 19 ст. народні художні промисли фактично були поширені в кожному селі. У радянський час відбувся процес одержавлення артілей, дільниць, виробничих цехів, почали будувати фабрики, заводи – головною метою радянської влади було вироблення якомога більше продукції для споживчого ринку. І от, уже після розвалу Радянського Союзу, перед творчою інтелігенцією, письменниками, художниками, майстрами постало питання, як зберегти традиції народних художніх промислів, народного мистецтва. Тому виникла ідея об’єднання майстрів народного мистецтва і художніх промислів у творчу організацію. Форма юридичної особи була запозичена з формату творчих спілок, які функціонували в радянський час, і перенесена на таке об’єднання, або товариство, яке сьогодні має назву  Національна спілка майстрів народного мистецтва України. 

В.Д.: Євгене Ігоревичу, а як вдалося зберегти майстрів? Унеможливити їх відтік в інші види діяльності чи країни?

Є.Ш.: Якщо на початку 1980-х років у системі народних промислів працювало до 100 тисяч майстрів та обслуговуючого персоналу, з них 60 тисяч були кваліфікованими майстрами народних художніх промислів, то на початку 90-х, після перебудови, галузь народних художніх промислів зіштовхнулася зі складними викликами: це і економічна криза, і втрата ринків збуту, як внутрішніх, так і зовнішніх. Ми побачили, що відбувся значний відтік майстрів за останні 10-20 років. Створення Спілки було найвірнішим кроком, щоб зберегти основну кількість майстрів, основні традиційні практики, технології, види народного мистецтва, певні жанри народного мистецтва. Протягом 30 років нам, по суті, вдалося зберегти цю галузь народного мистецтва. Ми зуміли на практиці переконати і владу, і суспільство на неможливості відмовитися від  теми народних промислів. На сьогодні ми маємо десь біля 2 тис. майстрів, які фактично є уже третім поколінням, бо покоління, яке створювало Спілку, на жаль, переважно відійшло вже за межу життя. Сьогодні активно працює нове покоління майстрів, і в цьому велика заслуга Спілки.

В.Д.: Тобто, Спілка проводить програми та заходи для залучення молодих людей до народних художніх промислів і збереження плеяди майстрів?

Є.Ш.: Так, звичайно, і таких програм багато. Ми зуміли зберегти кістяк Спілки завдяки творчим програмам, ми залучаємо молодь через наші молодіжні програми, через прийняття Державної програми підтримки молодих майстрів народного мистецтва, (http://search.ligazakon.ua/l_doc2.nsf/link1/U1152_98.html , https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/928/2011#Text). Наше завдання сьогодні –  зберегти й підготувати нову когорту молодих майстрів на майданчику, який очищений від ідеологічних речей, щоб вони витворювали й продовжували ту художню мову, яка тисячу років існувала на наших теренах.

В.Д.: Євгене Ігоревичу, розкажіть про освітні програми та програми з обміну досвідом які започаткувала та проводить Спілка. 

Є.Ш.: На початку 1990-х років Спілка започаткувала серію Всеукраїнських симпозіумів як навчальних і творчих майданчиків. Скажімо, один із таких симпозіумів «Бубнівська кераміка» ми проводили в   с.  Бубнівка     Гайсинського району Вінницької обл. У 2003 році  Спілка разом із Національним історико-культурним заповідником «Чигирин» започаткували щорічне проведення Всеукраїнського симпозіуму гончарного мистецтва “Чигирин”(http://www.chigirinzapovidnyk.org.ua/index.php?option=com_content&view=category&layout=blog&id=68&Itemid=93). Тоді ми помітили, що лави майстрів, які володіють знаннями і технікою декоративного розпису, зокрема, які можуть практикувати майоліку, а саме розписну майоліку миски, на жаль, стрімко рідшають. Тому спільно з Національним історико-культурним заповідником «Чигирин», його генеральним директором, який очолює цей заповідник і досі, Полтавцем Василем Івановичем, ми почали запрошувати видатних, досвідчених гончарів на цей симпозіум разом із молодими майстрами-початківцями, студентами. Невдовзі ми створили своєрідну польову творчу майстерню, яка дала за 10 років колосальний результат, і тепер маємо плеяду з понад 100 майстрів художньої кераміки, яким зараз за 30, 40 років і які сьогодні представляють керамічне мистецтво не тільки в нашій державі, а й за її межами. 

Така практика співпраці наставників і молоді приносить чудові плоди, це стосується не тільки художньої кераміки а й інших видів народного мистецтва. Проаналізувавши досвід «Чигирина» та з метою стимулювання процесу наставництва, ми проводимо впродовж 10-15 років започаткований у 2005 році Всеукраїнський симпозіум майстрів  народного мистецтва «Суботів»  (http://www.chigirinzapovidnyk.org.ua/index.php?option=com_content&view=category&layout=blog&id=69&Itemid=94), куди запрошуємо найбільш знаних педагогів, наставників із різних напрямків народного мистецтва. Це і художня вишивка, і писанкарство, і лозоплетіння, і малярство, народна картина, кераміка, художнє різьблення по дереву, народна скульптура тощо. Через цей симпозіум пройшло понад 200 майстрів, які набули нових знань, навичок, та покращили свій професійний рівень. Навчання було комплексним, молоді майстри мали змогу прослухати лекції мистецтвознавців, музейних працівники. Їм були створені всі умови для творчості.

В.Д.: Євгене Ігоревичу, Ви згадали, що залучали до співпраці музейних працівників. А як, на Вашу думку, музей може сприяти популяризації НКС?

Є.Ш.: Під час загаданого симпозіуму ми намагалися показати майстрам роль музею як культурно-освітнього та наукового осередку. Ми знайомили майстрів з роботою музеїв, а саме з колекцією Черкаського обласного краєзнавчого музею, з Національним історико-культурним заповідником “Чигирин”, Національним музеєм українського народного декоративного мистецтва. Зокрема, ми намагалися показати взірці унікальних речей, що зберігаються в колекціях музеїв, тобто, майстри бачили речі, могли ознайомитися з їх історією, фотографувати, та вивчати, щоб потім використовувати ці знання в роботі. Іншими словами, знайомство з чудовою мистецькою спадщиною породжувало прагнення стати більш професійними. Майстрами, які пройшли ці творчі школи, були створені творчі майстерні, проводилися майстер-класи та навчання.

В.Д.: А чи допомагають популяризувати і розвивати народне мистецтво новітні технології?

Є.Ш.: Нові технології, нові комунікаційні інструменти є частиною нашого життя, і майстри, які пройшли згадані творчі школи, за допомогою он-лайн інструментів, YouTube, Zoom, Facebook, проводять обмін досвідом, майстер-класи, популяризують ті напрями народного мистецтва, якими вони займаються, діляться своїм досвідом не тільки в своєму середовищі а й зі своїми шанувальниками та широким колом шанувальників народного мистецтва, з творчою молоддю, школярами, студентами і т. ін.

 

В.Д.: Як Ви б підсумували діяльність Спілки?

В.Ш.: Якщо підсумувати нашу діяльність, а це 30 років, можна з впевненістю сказати, що основні художні практики нам вдалося за цей час зберегти, зокрема, збережені дуже реліктові  художні практики, наприклад, гуцульський ліжник – село Яворів, Косівського району Івано-Франківської області. В цьому осередку сьогодні працює кілька десятків унікальних майстрів, які продовжують традицію ліжникарського ткацтва, серед них дуже багато членів Спілки.

В. Д.: Євгене Ігоревичу, чи є якась система підтримки майстрів, їхньої творчої діяльності?

Є.Ш.: Так, ми намагаємося підтримати майстрів-членів Спілки і атестованих майстрів, яких через Спілку підтримує і держава. Це, зокрема, присудження звань – заслужений майстер народної творчості України, і спеціальні стипендії: молодіжні стипендії, щорічні, дворічні й довічні стипендії, й Президентські стипендії для творчої молоді. Всі заходи і кропітка робота як регіональних осередків Спілки, так і апарату дають відчутні результати.

Сьогодні перед нами стоять непрості економічні виклики на рівні держави, постає питання, як зберегти рукотворні практики, особливо зараз у зв’язку з епідемією COVID-19. Сьогодні ми, керівництво Спілки ведемо перемовини з Міністерством культури та інформаційної політики  щодо розробки Програми з розвитку і збереження народних художніх промислів. Недавно я, як голова Національної спілки майстрів народного мистецтва України, зустрічався з  міністром культури та інформаційної політики України паном О.В. Ткаченком для обговорення практичних кроків з розробки та реалізації державної політики у цій сфері. Наразі розроблено Концепцію розвитку народних художніх промислів, вона вже обговорювалася  в онлайн, і думаю, що найближчим часом буде затверджена. Тоді ми приступимо до розробки програми, хоч проекти вже напрацьовані. Тобто, сьогодні можемо казати, що держава повертається обличчям до широкої проблеми не просто розвитку креативних індустрій, а й конкретніше – розвитку народних художніх промислів, як частини, якщо не основи цих творчих індустрій, через відродження народної культури, народних традицій, мистецтва і технологій. Реалізація майбутньої програми дасть можливість працювати майстрам під захистом держави, зберігати й розвивати свою культуру.

Майстер зараз опинився у складній ситуації, через пандемію, обмежені заходи, де можна було реалізувати вироби, скасовані публічні свята, фактично закриті ринки. Саме тепер держава має зробити крок, щоб підтримати майстрів. Інструменти для підтримки галузі можуть бути різними, можливості є широкі. Скажімо, через формування музейного фонду держава може закуповувати вироби, і таким чином підтримувати майстрів, які виготовлятимуть продукцію вдома. Держава може започаткувати державну програму, спрямовану на людину як національне надбання  в сегменті народного мистецтва й народних художніх промислів. Підтримка може бути і через розвиток туризму, реалізацію програми підтримки культурних і креативних індустрій. Сьогодні варто говорити не просто про культурні індустрії, а про національні культурні індустрії. Тому що тільки там може бути вироблений той контент, який матиме національний зміст, національне обличчя. Попереду у нас дуже багато роботи і стосовно культурної спадщини, зокрема, й нематеріальної культурної спадщини, оскільки треба зберегти ті осередки народних культурних промислів, які мають свою історію та успішно розвиваються, які є частиною живої спадщини України – це такі осередки, як Опішня, Кролевець, Петриківка, Клембівка, Косів, Смотрич, Решетилівка, Слов’янськ, Донбас, де сьогодні працює біля 500 майстерень художньої кераміки, а 6 років тому, до війни на території Донбасу працювало понад 3 тис. підприємців, які мали виробництва, збут. Через народні художні промисли, виробництво рукотворних речей, підтримку носіїв художніх практик Українська держава сьогодні може сприяти розвитку національного культурного потенціалу та ефективному використанню національного культурного надбання.