Розмова з директором Одеського обласного центру української культури Валентиною Гнатівною Вітос продовжує нашу серію інтерв’ю про нематеріальну культурну спадщину. Темою розмови є цікавий проект, який реалізується в Центрі. Це – ініціатива «Живий музей» і процес його створення. Йдеться про музей нематеріальної культурної спадщини, який відкрився недавно в Одеському обласному центрі української культури. Він створювався колективом однодумців, дослідників і практиків, яких очолює Валентина Вітос.
Валентина Дем’ян: Валентино Гнатівно, насамперед, хочеться дізнатися, як вплинула ситуація з вимушеними обмеженнями через пандемію Covid-19 культурне життя області, такої багатої на події, фестивалі, ініціативи, зокрема, і в сфері нематеріальної культурної спадщини?
© Odesa Regional Center of Ukrainian Culture,2020
Валентина Вітос: Так, Одеська область, відома своїми культурними проектами, музеями, театрами, відчутно постраждала від епідемії коронавірусу. Від середини березня було закрито багато закладів для відвідувачів, скасовано низку фестивалів, масових заходів та свят. Щодо живої спадщини, ситуація склалася критична, оскільки був запроваджений карантин, і багато громад не змогли практикувати свою культурну спадщину, зокрема весь комплекс весняного циклу, літа, що глибоко вплинуло на звичну практику місцевих громад. З іншого боку, ми спостерігали певну активність у соціальних мережах, коли люди створювали сторінки та намагалися поділитися досвідом у мережах, розповісти про свою спадщину в період карантину, представити вироби майстрів, які можна зробити вдома, щоб зберегти свою спадщину, і спадщина тут відігравала роль певної рятівної соломинки. Коли послабився карантин, ми ініціювали в нашому “Живому музеї” навчальний проект. Наша співробітниця Мар’яна Панасюк розпочала роботу над проектом “Навчити живої культури” чи”живої спадщини” через народну витинанку. Поки що цей проект на стадії формування, але ми всі сподіваємося, що він втілиться у чудову навчальну програму
В.Д: Валентино Гнатівно, Ваш проект «Живий музей» покликаний показати зв’язок між закладами культури, музеями, спільнотами, громадами та людьми, які практикують цю спадщину. Розкажіть про цей проект детальніше.
В.В.: Ідея проекту з’явилася після того, як ми замислилися над питанням промоції та популяризації певних проявів нематеріальної культурної спадщини. Перед нами постало питання, як можуть молоді люди, які навчаються й живуть в Одесі, побачити, наприклад, обряд випікання хлібів чи долучитися до степового розпису, але нам було мало просто організувати виставку чи майстер-клас. Звісно, це дуже важлива й потрібна складова, але як зробити занурення у спадщину, адже ми не завжди можемо відвідати спільному, щоб долучитися до обряду, свята, чи спробувати свої зусилля у вивченні певного ремесла. Наша група багато читала, досліджувала різні приклади, і так прийшли до рішення створити такий музей, як продовження регіонального переліку елементів нематеріальної культурної спадщини. Проводячи розмову з колегами, та обговорюючи ідею створення музею, я помітила що, скажімо, Антоніна Димова освоїла техніку Південного розпису степової України, її учителем була носій майстер народної творчості Зої Пасічної Антоніна перейняла знання та уміння, її діяльність поєднує діяльність дослідника та практика; крім того, вона навчалася у майстрині Оксани Наконечної зі Львова, що надихнуло її до дослідженн та оволоділа традицією писання писанки саме Одеського регіону, хоч розповіла, що таке вміння перейняла ще від своїх рідних, а удосконалила його вже під час роботи над дослідженнями НКС Одещини. Робота Антоніни, як дослідника і носія, наштовхнула мене на думку детальніше поговорити із співробітниками Центру, адже всі вони представляють свої громади і можуть розповісти про те середовище, в якому зростали. Такий підхід виявився вдалим, я дізналася про майстерність Мар’яни, яка вивчає традицію витинанок, сама оволоділа цією технікою і надалі передає свої знання доньці.
Ми керувалися принципом, що нематеріальна культурна спадщина – це жива спадщина, яка має динамічний характер, оточує нас повсюди в нашому житті, є динамічною, втілюється лише людьми і проявляється в ритуалах, способі харчування, музиці, танцях, землеробстві тощо. Якщо сказати змістовно, то це творчість людини, яка передається з покоління в покоління. Перед нами постало питання, як це втілити в музеї, чи зможемо ми це зробити? Тому вирішили, що не підемо класичним шляхом і не будемо створювати класичний музей чи музейну кімнату, а зробимо простір, який був би динамічним, живим, простір, який би об’єднував.
|
Odesa Regional Center of Ukrainian Culture,2020 © Development Centre “Democracy through Culture” |
Odesa Regional Center of Ukrainian Culture,2020 © Development Centre “Democracy through Culture” |
В.Д.: Чи правильно я зрозуміла, Ви об’єднали дослідників, носіїв, представників громад для створення такого простору?
В.В.: Так, саме так. Розумієте, виникає багато питань, як може експонуватися НКС, адже ми можемо представити тільки матеріальні прояви, як показати обряди чи знання про обробку землі. Це все ті питання, на які шукаємо відповіді не лише ми. То ж ми порадилися з носіями, колегами музейниками, і створили таку експозицію, в якій є зразки, які мають свою історію, та вироби, які створили вчора. У нас є два великі панно, які презентують обряд «Мошул» та обряд «Осичанський дідок». Це цікаві дійства, але що вони проходять у певний період, то в музеї представлено обрядовий одяг, великі панно та запис обрядів. Коли у нас відвідувачі, то саме ці експонати привертають найбільшу увагу. Але найцікавішим є спілкування з носіями, зокрема, ми влаштовуємо таке собі поринання у спадщину, коли проводиться не майстер-клас, а навчання, таке комплексне, коли можна навчитися у майстра чи створити свій дослідницький проект, навчитися брати інтерв’ю, фіксувати спадщину в різний спосіб тощо. До того ж в ми демонструємо і свої дослідження, зокрема вийшли друком праці «Українська вишивка. Північно західне Причорномор’я», «Українське веілля. Північно західне Причорномор’я».
Odesa Regional Center of Ukrainian Culture,2020 © Development Centre “Democracy through Culture”
В.Д.: Валентино Гнатівно, а як себе почував «Живий музей» під час карантину?
В.В.: Чесно кажучи, було сумно, бо до того тут щодня вирувало життя, ми приймали школярів, до нас приходили дітки з садочків, люди старшого віку, ми навчалися й навчали, вивчали потреби відвідувачів та робили експедиції до громад області, описували й досліджували спадщину. І раптом усе завмерло… Але ми не марнували часу, зайнялися підготовкою до нових експедицій, вивчали можливості Центру для того, щоб розширити музей, досліджували нові технології та напрямки в НКС. Ми стали в цей період і дослідниками, і студентами, поринули в таємниці нематеріальної спадщини. Навчалися працювати з фотокамерами, шукали інформацію, оволодівали необхідними навичками та прийомами інтерв’ювання. Результат? Сподіваюся, незабаром зможемо продемонструвати.
В.Д.: Як Ви це вдалося?
В.В.: Так, розумію, що Ви маєте на увазі, але нам пощастило: в нашому Центрі працюють люди, які володіють технічними та комунікаційними знаннями і можуть. От ми й скористалися можливістю проінтерв’ювати своїх колег.
В.Д.: З нетерпінням чекаю результату Вашої роботи, хочеться побувати у Вашому музеї після поповнення його новими експонатами.
|
Odesa Regional Center of Ukrainian Culture,2020 © Development Centre “Democracy through Culture” |
Odesa Regional Center of Ukrainian Culture,2020 © Development Centre “Democracy through Culture” |