Брак логічного переходу, або Лешек Коляковський у Долині зруйнованого мосту*

Кшиштоф Чижевський

Пам‘яті Леонідаса Донскіса

 

  Що можна дізнатися від Лешека Коляковського про зв’язок між окремою людиною і світом, коли бракує логічного переходу? Для відповіді слід разом із ним «шукати істину, а не технічно достовірні знання». Адже для автора «Бог нам нічого не винен» (1995) заперечення переходу не суперечить роботі над його побудовою – Коляковський постає як будівничий, а не як той, хто перетинає міст.

  Філософія Лешека Коляковського, так само як і vita activa філософа, не відзначається тим, що встановлює переходи до того чи іншого берега поза межами особистої свідомості. А проте, це не впливає на моє сприйняття автора «Якщо Бога немає» (1982) як будівничого мостів. Одним із вирішальних факторів є час – минулий доконаний, проста нереальність якого, що паралізує і циніка, і нігіліста, витісняється теперішнім тривалим недоконаним, який, не перекреслюючи нічого, дає дозвіл на будівництво. Іншим вирішальним фактором є форма – закрита форма не може претендувати на право переходу, як це легко доводить критична філософія, пропонуючи відкриту форму, сприятливу до невідомого, нереалізованого, утопічного. Нарешті, не менш вирішальним чинником – і, вочевидь, найважливішим для наших роздумів – є оселення філософа на нульовому рівні зруйнованого мосту. Для Коляковського це єдина справжня реальність, утеча з якої є непробачною помилкою. Знання в цьому випадку постає водночас моральним імперативом. Уявімо життя біля зруйнованого мосту. Це одна з тих ситуацій, що відкриває великий потенціал для дії, інакше стає просто нестерпною. Можна втекти на доступний для нас берег і в такий спосіб поглибити розмежування до руйнівної крайності, або звернутися до роздумів та дії, спрямованих на відбудову мосту. Ще однією можливістю може бути доступність обох берегів, рівно віддалених від суб’єкта, але в такому разі ми опиняємося в становищі відомого Буриданова віслюка, що перебуває між оберемком сіна і відром води, однаковою мірою голодний і спраглий, і можемо померти, не в силі зробити розумний вибір.

  Коляковський-філософ живе у Долині зруйнованого мосту, і це саме той куточок світу, де йому і належить бути. Це настільки особливий простір, що його не можна відірвати від реального життя, принципів співіснування, політики, морального вибору чи релігійної практики. І мосту, насправді, не так поруйнованого, як такого, що піддається щоденному руйнуванню, іншими словами – жителі долини мусять постійно його відбудовувати.

  Закорінення Коляковського у просторі зруйнованого мосту порушує питання про те, що сталося і що треба робити, коли ми вирішили не тікати з цієї долини, яка ніби віддзеркалює долю доби пост-Просвітництва. Перш ніж звернутися власне до роздумів Майстра, хочу процитувати Леонідаса Донскіса, який розмірковує про згадану вище неможливість відірвати проблему, яку ми розглядаємо, від реального життя: «Дозвольте сказати те, що відчуваю глибоко в серці. Тривалий час я, як і все моє покоління, яке виховувалося у добу Брежнєва, був переконаний, що явище кітману, змальоване Чеславом Мілошем, стосується тільки людей, які відчувають загрозу втрати життя або голоду. Та насправді багато людей можуть використовувати кітман, тобто, особливе мистецтво удавання не лише зі страху, а заради життєвого комфорту і задоволення. Політичні блазні знають, що їхня клоунада є товаром, який можна вигідно продати. Більшість із них розуміють, що їхні публічні проповіді є безглуздям. […]  Але це – своєрідне шоу, що може зруйнувати все політичне життя, паралізоване страхом звичайних політиків, які не знають, як далі конкурувати з цим. […] Це новий різновид кітману, людей, готових пожертвувати правдою, здоровим глуздом і навіть власним сумлінням заради дешевого успіху. Яку тут можна запропонувати протиотруту, що можна зробити? Хіба що єдине: протистояти тиранії успіху. Відкритися людям і публічно сказати те, що думаєте, донести те, що відчуваєте. Так, при цьому, вочевидь, на вас чекає поразка на виборах. То й що? Відкриється можливість створити нову модель – модель альтернативної політики».

  Лешек Коляковський: «… у філософії, на відміну від технічної сфери, змалювати певний метод аж ніяк не достатньо для його застосування – метод незрозумілий, поки не продемонстрований на практиці». Те саме стосується і будівництва мосту: опис не робить нас будівничими мосту, здатними «втілити» його, ми можемо стати будівничими тільки здійснюючи будівництво. Іншими словами, можемо звільнитися від прив’язаності лише до одного берега не завдяки створеній структурі, що дозволяє перейти на інший берег, а завдяки власній участі в побудові «сполучної тканини». Яка саме практика і яка теорія можуть нам це розкрити? На мою думку, це – центральне питання у філософії Коляковського. З цієї точки зору його праця є справжнім інструментарієм для тих, хто не примирився з розчаруванням світу, хто не плекає ілюзій щодо зруйнованого мосту між знаннями та вірою, але також не сприймає цей стан справ остаточним.

  Процитований вище підхід Леонідаса Донскіса підводить нас до дії, про яку поговоримо нижче. Я кажу «підхід», а не «міркування», маючи на думці, що ці слова належать не тільки філософу і письменнику, а й політику, інтелектуалу та громадському діячеві. У заступанні за межу здорового політичного глузду чи заохоченні стратегії, що позбавляє шансів виграти вибори, бракує логіки. Водночас слова Донскіса аж ніяк не позбавлені сенсу. Наша моральна інтуїція підказує, що він правий. Його брак ілюзій не є деструктивним і не паралізує дію. Пропонована ним дія виходить за рамки моралі, що міститься в принципах і політичних наслідках, здатних викликати розпач, втрату віри та бездіяльність. Він вказує на можливість відкриття нових моделей та пошуків. Не пропонує якісь готові чи закриті ідеї, а, натомість, радить звертатися напряму до людей, приходити на агору, долаючи страх і бажання зачаїтися у внутрішньому сховку (як сказав би преподобний Юзеф Тишнер), переборюючи необхідність незмінно триматися одного берега. Його позиція нагадує мені позицію Мартина Бубера з історії, яку Леонідас любив переповідати, про те, як під час однієї лекції в Чиказькому університеті Бубер спитав, чи комусь в аудиторії так тяжко, що він потребує його допомоги, а тоді перервав свою лекцію, підійшов до студента, який підняв руку, і почав вести з ним задушевну розмову, що тривала понад півгодини, поки решта слухачів зніяковіло чекали. «Він прагнув присвятити своє життя турботі про іншого, – розповідав Леонідас Донскіс, – бо не міг жити, думаючи тільки про себе. Саме в цьому полягає діалектика гідності: коли ви допомагаєте іншому, здобуваєте самі». Бубер залишив своє ex cathedra професорство заради страждань окремої людини; Донскіс виступив проти тиранії успіху, відкинувши політичну потребу заради людей на агорі, заради зустрічі без машкари кітману, заради пошуків нових моделей співіснування. В обох випадках поведінка випливає з морального обов’язку, в основі якого лежать страждання і зло, які досі існують у світі. І тут ми підходимо до витоків думки Лешека Коляковського: для нього єдина розумна діяльність (praxis) людини у цьому світі після руйнації мосту може коливатися між боротьбою зі злом і боротьбою за людську гідність.

  Так само, як Чеславу Мілошу, Лешеку Коляковському «особливо болить віковічна ворожнеча між християнством і Просвітництвом». Я посилаюсь тут на Мілоша, тому що його «Землю Ульро» Коляковський назвав однією з найважливіших книжок, написаних польською після 1945 року. Вона побачила світ у ті самі 1970-ті, що і праця Коляковського «Реальність міфу», яка багато в чому відлунилась у пізніших творах філософа і була не менш важливою для питання, яке ми тут розглядаємо, ніж праця Анрі Бергсона «Два джерела моралі та релігії». До того, як Макс Вебер зумів переконливо довести у своєму есе 1918 року «Навчання як професія і покликання», що «більше немає таємничих незліченних сил, що вступають у гру»[1], де гра означала сучасність за правилами раціоналізму та інтелектуальності, західна культура вже спізнала дедалі більше розчарування світом. «Те, що віра не має підґрунтя в науці, було відомо ще у 17 столітті й без Дарвіна», – написав Коляковський у примітках до поезії Мілоша «Теологічний трактат». Веберова думка про Entzauberung (розчарування) відбила особливий момент: остаточний розрив зв’язків, що поєднували віру та знання, sacrum і profanum, як наслідок «ефекту оголеності», спричиненого стрімким розвитком техніки у 19 столітті (промислова революція) і пов’язаної з цим перемоги Заходу, або, точніше, західного раціоналізму, який, на думку послідовників Просвітництва, остаточно запанував у світі. Цей розрив пророче передбачив Вільям Блейк у своєму образі абсолютного правління Юрайзена-розуму над світом роз’єднаності, землею Ульро. Саме в цьому Мілош відкрив для себе Блейка, шукаючи підтримку своїй ідеї відновлення релігійної уяви та рухаючись за послідовниками Блейка: Міцкевичем, Достоєвським, Оскаром Мілошем та Сімоною Вейль. Як Мілош, так і Коляковський не обмежилися визнанням і описом «великого розриву», відтак, ми можемо багато дізнатися про наслідки Entzauberung. Вони обидва шукали виходу з землі Ульро і не погоджувалися з остаточним відчуженням і нездоланністю людської долі – обидва були будівничими «невидимого мосту».

   Усупереч переконанням непоступливих прихильників наукового світогляду, сучасність не є добою загальної секуляризації. Про це переконливо написала Агата Бєлік-Робсон, спираючись на думку Зиґмунда Фройда: «у своєму пізньому есе «Людина Мойсей» він розкладає світську природу сучасної людини, показуючи, що в її підсвідомості досі жива праісторія релігійних воєн між язичництвом і монотеїзмом».[2] Відчуття Entzauberung викликало зростання інтересу до того, що було втрачено, що вилилося в численні ідеї та спроби до повторного зачарування світом. Одне з найцікавіших і найамбітніших зусиль здійснив Едмунд Гуссерль, який своєю монументальною працею намагався «відновити надію шляхом повернення до абсолютно первинного розуміння пізнання і здобути перемогу над релятивізмом і скептицизмом». Саме в діалозі з Гуссерлем Коляковський формулює і критично розглядає  «проблему мосту», до якої ми тут звертаємося. Маю на увазі його маленьку, але дуже цінну книжку «Гуссерль і пошуки певності», яка вперше побачила світ англійською 1975 року.

  Розмірковуючи над переходом Гуссерля від анти-суб’єктивізму, що просто відкидав релятивізм та ірраціоналізм, до трансцендентального мислення як єдино можливої основи об’єктивності й раціональності, Коляковський пише: «Скептицизм і релятивізм можна подолати лише тоді, коли ми відкриємо джерело цілковитої певності. Цю певність можна знайти там, де не потрібно перейматися про «міст» між сприйняттям і речами, де існує абсолютна безпосередність, де акт пізнання і його зміст аж ніяк не опосередковані…». У цьому розумінні міст є нерозривністю (континуальністю) між існуванням світу і тим, що можна осмислити. Та мить, коли суб’єктивність стає чистою рефлексією речей, а не сутності, яку вони представляють, викликає розрив, що його Коляковський називає «проблемою мосту». Це трапляється, коли трансцендентальне мислення, поза яким «я» або «світ» не мають назви для входження, зникає або ж відсутнє.

  Здійснюючи трансцендентальну редукцію, що робить з філософа феноменолога, і в такий спосіб визнаючи, що ідея «бути незалежним від свідомості» є суперечливою сама по собі, Гуссерль повертається до іманентності, що не передається і має, як і інтуїція, на думку Берґсона, «основоположні ознаки містичного досвіду». Таким чином, наше «я» опиняється на острові свідомості, що не є – як це розуміє Гуссерль – частиною емпіричного світу, пов’язаного з людською психологією, біологією чи історією, а просто окремим островом, за межі якого ми не можемо вийти. Коляковський вбачає тут апорію, що виявилась критичною для марних пошуків Гуссерлем трансцендентального глузду чи джерела абсолютної певності. Це порушує питання про те, як можуть інші люди існувати як суб’єкт, коли змушені залишатися у своїх межах. А як при цьому реальність alter ego, як область відмежування «свого особистого» від «відмінного»? Навіть коли пристати на думку Гуссерля, що трансцендентальна інтерсуб’єктивність окремих монад формується в мені, а як єдність конституюється так само в кожній іншій монаді, ми не зрозуміємо, як досягти іншої особи як реальної суб’єктивності, принаймні доти, доки бракуватиме трансцендентальної теорії емпатії.

  Коляковський: «Alter ego може бути нічим іншим, як конкретизацією моєї свідомості. Сказати, що я конституюю всі об’єкти й, серед них, себе як об’єкт, буде суперечливим, а назвати протиріччя парадоксом не значить позбавитися його». А отже, залишаючись замкненими на острові свідомості, ми опиняємося перед «проблемою мосту», якій філософія намагається протистояти в жалюгідний час розчарування світом. «Монадологія Гуссерля […] є для мене ще одним прикладом логічної безнадійності всіх філософських зусиль, що беруть початок від суб’єктивності й намагаються відновити шлях до спільного світу», – пише Коляковський, а трохи нижче зазначає в своїй філософській праці, що «проблема мосту є нерозв’язною, не існує логічного переходу» [3].

  Хоч «проблема мосту» й залишається для Коляковського нерозв’язною, це аж ніяк не дає йому підставу її відкидати. Він зовсім не вважає зусилля Гуссерля в цій області марними. Велику цінність для нашої культури має чітке розуміння дилеми: «або послідовний емпіризм з його релятивістськими, скептичними результатами […], або трансцендентальний догматизм, що не здатний, насправді, себе обґрунтувати й залишається довільним рішенням».

  Мораль, яку виносить для себе Коляковський з історії про пошуки певності Гуссерлем, дає нам деякі важливі підказки для роздумів і дій у розчарованому світі. Слід звернути увагу на нотатки, які зробив філософ на полях основного тексту викладу, про важливість «гіпотетичного демона» в роздумах Декарта, котрий намагається дати нам зрозуміти, що наше життя прикріплене до цього берега світу, де існує диявол з його безупинним прагненням «викривити всі наші когнітивні зусилля». Тому будь-яка наша дія, до якої ми вдаємося в пошуках правди й добра, породжена досвідом існування диявола і боротьби з ним, неможлива без посилання на трансцендентальний вимір. Як наслідок, відвертання від цієї визначеної реальності, відмова від таких нерозв’язних дилем, як «проблема мосту», припинення пошуків переходу між «я» і «світом» є зрадою нашого морального обов’язку. Тому й не дивно, що «ці пошуки мають мало спільного з науково-технічним прогресом. Їхні витоки радше релігійні, ніж інтелектуальні». Це все, як було чудово відомо Гуссерлю, є пошуками значення. Бажання жити у світі, в якому непередбаченість заборонена, де все має смисл (що означає – ціль). Наука не в спромозі забезпечити нас такою певністю, і навряд чи люди у своїх зусиллях зуміють колись вийти за межі наукової раціональності». Такі передумови підводять нас до іншого важливого висновку в наших міркуваннях: наша культура сповнена різноманітних і несумісних компонентів, синтез яких, – вважає Коляковський, – не в людській владі. Якщо дати волю скептику, їхнє існування опиниться під питанням. «Саме конфлікт цінностей, а не їхня гармонія, робить культуру живою». Як наслідок, «філософія, вочевидь, приречена коливатися між цими двома перспективами [одна спрямова на Cogito, друга – на об’єкти], кожна з яких довільна, кожна, коли прийнята, закриває шлях іншій, й обидві в одному дискурсі не можуть існувати».

  Таким чином, ми повертаємося до Долини зруйнованого мосту, місця Лешека Коляковського. Розповідь про Едмунда Гуссерля, котрий марно шукає шляху повернутися до абсолютної трансцендентності як самодостатньої основи знання, підводить нас до розуміння драми розриву, що складає наше існування в цьому світі. Теза про відсутність логічного переходу між «я» і «світом», що дозволяє Коляковському висунути «проблему мосту», є не єдиним зруйнованим мостом у долині. Відчуження, розірвані зв’язки, відірваність, абсолютизація меж, життя у сховках і на островах, нерозв’язні суперечності й конфлікти цінностей – усе це назви щоденного досвіду мешканців цієї долини. Іншими словами, кожен їхній зруйнований міст має витоки у драмі «великого розриву», що розкидає насіння по світу, наче краплі темряви.

  Коляковський не тільки не відкидає простір зруйнованого мосту, а робить його місцем свого існування, а також простором, що живить його філософію. Його думка найчастіше розгортається в дискурсі про два береги, розділені прірвою протиріч і суперечливих доказів. Пишучи книжки та есе, він створює – якщо повторити думку Бахтіна про метод письма та уяви Достоєвського – поліфонічну оповідь, даруючи кожному голосу автономність, якнайможливішу силу переконання і повагу до його індивідуальності. Конфлікт тут не дискредитує жоден із голосів. Саме в такому ключі написано книгу «Бог нам нічого не винен» про янсеністів та єзуїтів, або суперечку всередині духовності, що тікає зі світу, який схиляється до земного життя. В такому самому ключі написано «Релігійну свідомість і зв’язок із церквою» про «духовника і блазня», де увагу зосереджено на постійному філософському конфлікті між пошуками абсолюту і втечею від цього. Додамо сюди есе з книги «Чи може диявол врятуватися?». В надзвичайно актуальній статті «У пошуках варвара» протиставляється доброзичлива зацікавленість в інших культурах страхові за виживання власної культури, автор розглядає зв’язок між можливим толерантним ставленням до інших цивілізацій і несерйозним ставленням до власної. В есе під дещо пишномовною назвою «Чи людинолюбство здатне врятувати цивілізацію», яке Коляковський встиг написати напередодні 11 вересня 2001 року, ховається проникливий зміст, що передбачає найважливіші конфлікти майбутнього часу, зокрема зіткнення світів: закритого, зосередженого на захисті національної ідентичності та однорідності суспільства, з відкритим, який розуміє, що зустріч культур сприяє розвитку, а ізоляція та ворожість до розмаїття є найлегшим шляхом до тоталітарного деспотизму. «Подана в такий спосіб, істина належить обом сторонам», – цей початковий аргумент піддається критичному аналізу, який доводить, що на практиці неможливо узгодити дві істини. Йдеться не про те, що між ними просто межа, а про те, що неможливо одночасно розширювати область свободи та безпеки, про те, що ми маємо справу тут із конфліктом, який «не можна розв’язати ні шляхом знищення однієї зі сторін, ні шляхом синтезу».

  Читаючи Коляковського, складається враження, що він постійно шукає докази появи зруйнованого мосту, простежує розірвані зв’язки й показує їхній ілюзорний характер. З простору змови, конформістських схем, правових рішень, наукових істин і технічних зв’язків він витягає на світло те, що ховається там у закутках: конфлікти, суперечливі думки, диктат кінцевих рішень, показуючи водночас їхню неадекватність, облудність або просто помилковість. У цьому розкривається petition principii (антиципація доказу), покладена в центр його філософських оцінок понять синтезу і примирення понад розмежування, ліберального абсолютизму і безмежної відкритості. У «Висновку» до трактату «Якщо Бога немає…» (1982) Коляковський озвучує проблему: «Чи це образ Бога плутає наше сприйняття речей, чи, навпаки, це світ затуляє від нас Його?». На це важко відповісти, щоб не припуститися логічної помилки, оскільки «кожен із двох протилежних світоглядів, з їхніми правилами легітимності, заперечує визнавати критерії іншого. Не в силі переконати одне одного, послідовники цих непримиренних поглядів намагаються підштовхнути одне одного до крайніх наслідків, роблять остаточні висновки на основі власних припущень…».  Тут Коляковський звертається до Ніцше, Кафки та Камю, в яких знаходить болісне відчуття трагічного розриву: «нездоланна прірва розділяє наші пошуки сенсу світу – від світу, який є, до світу, яким він має бути».

  Відповідь Коляковського на руйнування мосту набуває форми своєрідної via negativa[4], позбавляючись ілюзій та брехні, відкидаючи зовнішні прояви та легкі рішення, заперечуючи диктат утіхи та побудови закритих і непорушних структур. Його підхід нагадує підхід стародавніх скептиків, котрі не припиняли «допитуватися про все, щоб позбавитися сумнівів». У статті «Страждання», доданій до поезії Мілоша «Пані професорці на захист честі мого кота й не тільки», він змальовує себе серед тих, хто «продовжує допитуватися, не лякаючись філософських заборон, не знаходячи гарних відповідей, а коли й отримуючи їх, то не в змозі переконати інших, відповідно правил вивіреної логіки».

  Via negativa Коляковського містить, принаймні, три якнайважливіші передумови для засвоєння секретів майстерності будівничого мосту. Першу я б назвав звільненням від фантому мосту. Тут я маю на увазі загально поширене явище маніпулювання символікою мосту і соціальними асоціаціями, пов’язаними з мостом, що опошлюють і перекручують його таємницю, перетворюють його в якийсь інструмент для легкого, малими зусиллями досягнення інтеграції, примирення і розв’язання конфліктів. Немає більшої загрози для побудови переходу на берег до Іншого, ніж ілюзія мосту. Питання мосту для Коляковського – чи то йшлося про марксизм, релігію чи самого диявола – не зводилося до суто теоретичних домислів. Кажучи про це, я досі бачу перед очима Тоні Джадта, який у 1987 році потрапив на лекцію Коляковського у Гарварді під назвою «Диявол в історії» й довго не міг збагнути, чому слухачі ніяк не вхоплять нитку аргументації філософа, аж поки його сусід, Тимоті Ґартон Еш, прошепотів йому на вухо: «Я зрозумів! Він справді говорить про диявола». Коляковський дійсно розмірковував про зруйнований міст, що уособлював трансгресію його глибокого життєвого досвіду у сферу філософської рефлексії.

  Залежність життєвого досвіду від процесу постійного звільнення від фантому мосту підводить нас до другої передумови, яку можна знайти у via negativa Коляковського. Це пов’язано зі згаданою на початку статті відданістю філософа простору, або – як слід тепер сказати – правді зруйнованого мосту. Тут ми торкаємося дуже важливих, закорінених у пам’ять давньої культури знань про майстерність будування мосту. Перші будівничі були людьми, що несли глибокий знак розриву на своєму житті. Одна з найдавніших історій про побудову мосту збереглася до нашого часу завдяки подорожі Аполлонія Тіанського, «божественної людини» (theios aner), для якого знання і віра були одним цілим, саме тому його часто порівнювали в давнину з Ісусом, до стародавнього Вавилона, як переповідає його біограф Флавій Філострат. Він побачив місто, поділене «на дві рівноцінні частини водами Євфрату. Воно поєднувалося тунелем, проходом незвичайної конструкції, що таємно зв’язував королівські палаци, побудовані на пагорбах». Від місцевих волхвів він дізнався, що історія цього проходу сягає якнайдавніших часів, коли до Вавилона приїхала Медея, перша чужинка у світі грецьких кордонів, ображена в гостинності, зраджена в коханні й вигнана, героїня міфу про міжкультурну зустріч, що закінчилася трагедією першого зруйнованого мосту в грецькому полісі. У Вавилоні їй довірили побудову проходу, щоб поєднати  береги річки, й вона була першою, кому це вдалося. Коляковський розумів, що його via negativa не є шляхом руйнування і що знання і досвід, які він здобув у Долині зруйнованого мосту, є так само важливими, як робота з реконструкції.

  Третьою передумовою, що випливає з філософії Коляковського, є «очищення рани», необхідне для її зцілення. Будь-яка брехня, помилка, внутрішнє маскування, погане ставлення до Іншого чи до себе, заперечення внутрішнього обов’язку, релятивізм зла – все це бактерії, що постійно запалюють рану. Очищення означає роботу над собою, внутрішню чесність самого будівничого мосту. Мілош якось написав, що Коляковський нагадує йому, принаймні в деяких аспектах, єзуїта на ім’я Джава. «Ким був Джава? Ніхто не читає сьогодні великого роману Станіслава Бжозовського «Сам серед людей», у якому автор хотів змалювати європейську інтелігенцію середини 19 століття, а в розділах про Берлін 1840-х років майстерно вивів образи філософа на ім’я Правда (звичайно, Гегель) і єзуїта Джави, переконаного, що все сказане католицькою церквою правда, але нездатного повірити в це. Бжозовський створив образ Джави, як мінімум, за десять років до того, як Томас Манн описав єзуїта Нафту на сторінках роману «Зачарована гора». Джава є певною мірою демонічним персонажем. Він підтримує лівих прихильників Гегеля, вважаючи, що політичний рух, який народиться з цього (і народився, щоб стати марксизмом), повинен якнайшвидше розвинутися, бо отримавши владу, може зганьбитися на користь католицької церкви. […] Десь у році, здається, 1960-му, – провадить далі Мілош – я розмовляв у Парижі з єпископом Болеславом Комінеком і з великим задоволенням дізнався від нього, що «Вибрані твори» Сімони Вейль у моєму перекладі оголошені обов’язковим читанням на католицьких семінарах у цій парафії та дієцезії. Ми говорили про Лешека Коляковського, який на той час був ще активним членом компартії й мав кілька виступів проти церкви. Єпископ Комінек посміхнувся, ховаючи іронію в очах, і, зрештою, сказав: прийде час, коли філософія Коляковського буде на користь католицької церкви». Мораль цієї історії полягає в тому, що via negativa означає також усвідомлення власної обмеженості й нездатності, що є наслідком чесності перед самим собою. Стриманість і мужність довіряти своєму внутрішньому голосу відкривають більше простору для зустрічі з Іншим і можуть зробити більший внесок у співіснування різних людей і світів, ніж некритичний універсалізм, що прагне єдності понад усіма і всім. То ж, звичайно, єпископ Комінек мав рацію, коли казав – і це стосувалося не тільки католицької церкви, а й, використовуючи мову прикордоння, всіх жителів Долини зруйнованого мосту, включаючи атеїстів і послідовників інших релігій та світоглядів, – що кожен захоче мати Лешека Коляковського сусідом.

  Філософське ставлення Коляковського до «проблеми мосту» не обмежується лише via negativa. У царині реставрації мосту ми потребуємо, так само як, скажімо, в лівій утопії, священика і блазня. Хоч і в час, коли відоме есе Коляковського саме під такою назвою побачило світ, тобто, за доби комуністичного режиму, і сьогодні, коли ми спостерігаємо повернення тоталітарних ідеологій і створення нових, читацькі уподобання відверто схилялися й так само схиляються до блазня, не слід забувати, що ми викривимо послання філософа, якщо надамо перевагу блазневі в наших думках і діях. «На відміну від священика, блазень не здатний закласти основу, хіба тільки зруйнувати ту, що вже існує». Марсі Шор, яку я вище процитував, розглядаючи роздуми Коляковського про утопію і його дедалі більше занепокоєння щодо ціни, яку доводиться платити за її реалізацію, наголошує, що автор есе «Дух революції» поєднує це з переконаністю, що «будь-яку відповідь на відсутність здібностей не слід вважати фаталістичним попусканням всім лихам. Хоч не існує законів історії, що можуть гарантувати прогрес, це, однак, не означає, що є підстави заперечувати, що ми можемо зробити краще».

  Зруйнувати основу в Долині зруйнованого мосту замало, хіба що вона виявиться надто ілюзорною чи слабкою, щоб утримувати крихку, складену з багатьох різних елементів структуру. З чого ж зроблено  справжню основу – ту, що є результатом «пошуків істини, на відміну від пошуків технічно достовірних знань»? Ця основа, сліди знань та розумінь про конструкцію якої можна знайти в усіх філософських працях Лешека Коляковського, побачена з такої перспективи, виглядає надзвичайно когерентною і може сприйматися як побудова «невидимого мосту». Що лежить поза цим «невидимим мостом»? Оскільки ми входимо зараз у царину міфу, звернуся з вашого дозволу до усної частини оповіді – не записаної чи науково закодованої. Це історія, відома в різних частинах прикордоння, що передається з вуст у вуста, залишаючись досі незбагненною для обох сторін – прихильників «Аркадії загальної згоди» і тих, хто виступає за жорсткі технічні інструменти для встановлення комунікації. Лешек Коляковський, не лякаючись філософських обмежень, постійно прагнув розкрити правду усної історії в своїх книгах. Скажімо, оповідки, що поширюється поміж мешканцями Мостара, міста, відомого своїм Stari most, мостом дивовижної краси, побудованим Мімаром Хайруддіном. Під час війни  в колишній Югославії, коли весь світ забув про цю війну, міст було зруйновано, або як кажуть у Мостарі: його було вбито. Минули роки, й світ, що мав цей міст занесеним до Списку об’єктів Світової спадщини ЮНЕСКО, долучився до його відбудови. На церемонію відкриття зібралося так багато людей з усіх куточків світу, що більшість місцевих мешканців не змогли туди потрапити й спостерігали за цим удома по телевізору. Сьогодні, коли їх спитати про міст, вони відкажуть, що так, фізичний міст, справді, стоїть там, де він був і в минулому, по ньому можна перейти на протилежний берег річки Неретви. Але що, коли, – запитується, – це лише привид мосту, туристична атракція, порожній символ, використовуваний у промовах політиків? Річ у тім, – кажуть мостаряни, – що вони ще не відбудували «невидимий міст», єдиний реальний, що існує в міжособистому просторі співіснування. В кінці своєї книжки «Якщо Бога немає» Лешек Коляковський пише: «Що є реальним чи нереальним для нас – це, швидше, питання практичного, ніж філософського відношення. Реальним є те, що люди реально бажають».

  То що означає побудова «невидимого мосту» за філософією Лешека Коляковського? Це сходження в царину міфу і культурної практики, що спирається на віру в cultivare – щоденну, розраховану на longue durée роботу над собою і своїм місцем проживання, що одна здатна подолати нашу природу, яку диявол, реально існуючий у цьому світі, може завести на манівці й зробити неможливим справжнє співіснування з Іншим. «І тільки так, – зазначає Коляковський – людина, будучи слабкою, обмеженою в можливостях, смертною, «з розбитим серцем», може стати моральною особистістю». Кшиштоф Михальский, відзначаючи недовговічність людини як центральний мотив у філософії Коляковського, зауважив: «тільки людина, що кається, що співчуває, здатна відрізнити добро від зла, правду від брехні, й належно оцінити гідність іншої людської істоти».

  Конфлікт у перспективі via negativa розглядався як логічна плутанина, але тепер, з перспективи будівництва «невидимого мосту», така думка Коляковського звучить «до гротескності недоречною». Він навіть сам пише: «Конфлікт є не логічним, а культурним, і його витоки, вочевидь, у постійних, несумісних вимогах, які висувають різні сили, притаманні природі людини». Для того, щоб розв’язати будь-який культурний конфлікт, потрібно по-справжньому вірити у власні переконання, а отже, відкинути сучасний цинізм, те, що Петер Слотердайк називає «хибною свідомістю Просвітництва». Коляковський бачить у цьому шанс реінтерналізації цінностей, які в цьому світі повторного зачарування можна розглядати з іронічної відстані, але не можна переживати як sacrum, живу існуючу святість. Спільноту «невидимого мосту» створюють ці «непродуктивні й неутилітарні зв’язки солідарності», які приносять плід тільки в міфічній моделі, про яку згадує Коляковський у «Реальності міфу».

  Реальність зла, на думку Коляковського, є суттєвою для побудови «невидимого мосту», єдиного реального простору людського спілкування. На відміну від людей, зло не знає недовготривалості. А отже, добро завжди нам дається як передчуття, воно завжди попереду, в той час як зло випробовує нас тут і зараз, воно серед нас, чекає на нас. Ми вигнані, вирізьблені з вузлуватої деревини, й у «міфі про вигнання визнаємо, що зло в нас самих» («Якщо немає Бога»). Таким чином, «невидимий міст» для Коляковського означає спільноту «моральної пильності», яка можлива тільки тоді, коли ми усвідомлюємо свої злодіяння, що зло мордує нас чи що ми самі винні. Тільки в такий спосіб ми можемо відкрити реальність добра, яке було сплюндроване. Так створюється реальна основа для побудови «невидимого мосту». Це доводить лист Лешека Коляковського до Юзефа Чапського, надісланий із серця обжитої ним Долини зруйнованого мосту: «Тварини страждають, але, гадаю, не сприймають страждання як зло, у них просто немає розуміння добра і зла. У нас є, і тому щоразу сприймаючи зло, ми перевіряємо наше відчуття сенсу. (…) У безмежній темряві, в якій ми існуємо і яку підтримуємо, є, однак, промениста нитка, можливо, слабка, але така, що не рветься і пов’язує нас із тим, що лежить поза темрявою».

* Переглянута версія лекції, прочитаної в Інституті гуманітарних досліджень у Відні як вступна доповідь на Другому щорічному симпозіумі пам’яті Лешека Коляковського «Втрачений рай: Entzauberung (втрата ілюзій), утопії та їхні перевтілення», 6-8 жовтня 2016 року. Спеціально для Центру розвитку «Демократія через культуру» 2018 р.

 

© Krzysztof Czyżewski, 2016, 2018

© Олександр Буценко, переклад, 2018

[1]M. Weber, Science as a Vocation, 1918 [There are no longer ‘mysterious incalculable forces that come into play]

[2] A. Bielik-Robson, Return of the Messianic Promise. On the Post-Secular Turn in a Narrower Perspective

[3] [The problem of the bridge is insoluble; there is no logical passage.]

[4] лат. – негативний шлях, один із чотирьох класичних шляхів пізнання Бога – прим. перекладача.