А далі – наполеглива робота

Бельгійська пивна культура включена до Репрезентативного списку ЮНЕСКО 2016 року. Ініціатором включення цього елемента НКС до місцевого переліку та Репрезентативного списку ЮНЕСКО стала Бельгійська асоціація броварів. Цікаво те, що саме національні виробники хмільного напою занепокоїлися шкідливим впливом глобалізаційних процесів, тобто пивної «фаст-фудізації», від чого традиційна  бельгійська пивна культура, що бере початок із часів Хрестових походів у ХІІ столітті, потерпає, втрачаючи традиційні знання, що передавалися століттями.

8 вересня 2018 року в Брюсселі відбувся традиційний фестиваль «Пивний вікенд», організований місцевими броварнями, на якому були представлені найкращі бельгійські сорти пива, що супроводжувалося лекціями з історії пивної культури, історії виробництва. Зокрема наголошувалося, що така культура живе і розвивається завдяки поєднанню багатьох напрямків: виробництва хмелю, броварства, виробництва посуду для зберігання та вживання хмільного напою, будівництва приміщень чи льохів для зберігання пива. Ну і, безперечно, власне культури вживання пива.

Наші бельгійські колеги, які запросили нас на фестиваль, поділилися досвідом, який стосувався саме роботи після включення елемента нематеріальної культурної спадщини до місцевого переліку та Репрезентативного списку ЮНЕСКО. На питання, що час від часу порушується у нас – «Ну, включили до списку, а що далі?», наші бельгійські колеги відповіли: «А далі – наполеглива і кропітка робота, що включає в себе дотримання тих зобов’язань, які взяли під час підготовки досьє; виконання державних і місцевих програм розвитку та підтримки, які стосуються елемента. Роз’яснювальна робота, що полягає у зацікавлені молоді вивчати та передавати знання, працювати в цьому напрямку; розвиток та поглиблене вивчення елемента, ну і, звісно, поширення знань на широкий загал і практичне втілення їх».

Як прокоментувала наша колега і хороший друг із Білорусі, науковець, фасилітатор ЮНЕСКО з питань культурної спадщини Алла Сташкевич, “Робота, справді, довга і копітка. Проблеми більшості країн на пострадянському просторі – це втрата культурної пам’яті та руйнування комунікативних зв’язків (що цілеспрямовано здійснювалося протягом всіх 70 років заради “великої” ідеї єдиного радянського народу), а також проблеми запровадження міждисциплінарної політики збереження (адже це праця не одного міністерства культури), а ще – пасивність і неорганізованість місцевих громад (гадаю, що останнє стосується більш тоталітарних суспільств, наприклад, Білорусі). Знову ж таки, необхідно розробляти національні та локальні етичні кодекси, бо місцеві чиновники за видами діяльності тільки завдають шкоди самому існуванню нематеріальної культурної спадщини.”