Влада уяви

24 літографії серії «Вітер народу» каталонського художника Антоні Міро (нар. 1944 р.) присвячені другові каталонського митця, легенді іспанського фламенко, видатному хореографу і танцюристу Антоніо Ґадесу (1936-2004). А. Ґадес (справжнє ім’я Антоніо Естеве Роденас) народився в містечку Ельда (провінція Аліканте, неподалік від м. Алькой, рідного міста А. Міро) 14 листопада того року, коли почалась Громадянська війна в Іспанії. За місяць до появи на світ майбутнього танцюриста і директора Національного балету Іспанії, наприкінці жовтня 1936 року, тобто, через три місяці після початку війни внаслідок державного перевороту генерала Франко, Міґель Ернандес, “народний поет” з іспанського міста Оріуели (провінція Аліканте) надрукував вірш “Вітер народу” в журналі El Mono Azul (“Блакитний однострій”), який видавали республіканці за підтримки Альянсу антифашистської інтелігенції на захист культури. Досить прочитати твір, щоб зрозуміти закладений у ньому смисл: поет прагне підняти моральний дух республіканського війська і переконаний у перемозі ідеалів народу з його законним урядом. Твір оспівує надію, яка не вмирає, свободу, на яку заслуговує кожна людина, й незламну силу духу всупереч усім силам зла. Назва вірша “Вітер народу” дала назву третій збірці поезій справді “народного поета” Іспанії, сільського хлопця з освітою двох класів у початковій школі, який зажив визнання у всьому світі. Після поразки Республіки та невдалої спроби емігрувати (схоплений у Португалії салазарівською поліцією) М. Ернандес потрапляє до франкістської в’язниці, в якій невдовзі помирає від туберкульозу. Постать М. Ернандеса (1910-1942) викликала захоплення і цікавість у А. Міро, який ще раніше створив кілька портретів поета. Серія “Вітер народу” не просто перегукується назвою з віршем М. Ернандеса – кожна з 24 літографій має окрему назву, що відповідає рядку твору – 24 поетичні рядки, якими починається вірш, розкриваються в 24 візуальних образах, сповнених енергії танцю. Синтез різних епох та міжжанровий діалог допомагає художнику чітко передати й посилити головну ідею серії – “оспівування надії, свободи й сили духу всупереч усім лихам” – через симбіоз “трьох мов: поезії, танцю і живопису”.

Оспівуючи надію, свободу й силу духу народу, що бореться за свої ідеали, М. Ернандес у своєму вірші створює яскраві та динамічні образи: “Вітром народу підхоплений, // вітром народу закручений, // аж до кісток пронизаний, // подихом вітру озвучений. // Шиї воли схиляють, // долу їх гнуть слухняно // під батогом безжальним, // леви ж голів не хилять, // відсіч дають зухвалу, // пазуром б’ють кинджальним. // Я не з волячого племені, // я – син народу, в якому // поклади левові, // кручі орлині, // а ще биків простори, // гідних в союзі братськім. // Не стане воловим ніколи // край цей іспанський. // То чи ярмо хто зможе // на цей народ покласти? // Чи в буревію хто здатний // простір і волю вкрасти, // промінь хіба хто втисне // бранцем у клітку тісну?”. (Переклад з іспанської О. Буценка.)

Обличчя Ґадеса покладене в основу низки робіт, що чітко ототожнюють танцюриста з героєм вірша Ернандеса (“Вітром народу підхоплений”, “Орлів бескиди”, “Чи в буревію хто здатний”, “Бранцем у клітку тісну”). Остання робота відтворює один з останніх образів Антоніо Ґадеса, бранця світу, в розумінні бранця хвороби, що переслідувала його впродовж останніх років життя і кінець кінцем розлучила з другом Міро. Можна сказати, що “вітер народу” огортає життя трьох каталонських митців, творчість яких злилася в одне ціле в представленій графічній серії, трьох митців, щиро відданих обстоюванню свободи, кожен з яких виразив свої почуття за допомогою вибраної художньої мови та стилю. Як справедливо зазначає професор університету Аліканте Карлес Кортес, “відтак, серія “Вітер народу” якнайкраще синтезує симультанність різних мов вираження і спільне бажання побудувати справедливіший і вільніший світ”.

Виставка “Влада уяви” відбулася в Україні  (Луцьк, Дніпропетровськ, Вінниця, Київ) та Литві (Каунас), представивши не тільки серію “Вітер народу”, а й філософську працю відомого литовського мислителя Леонідаса Донскіса “Влада та уява”, проілюстровану роботами А. Міро, зокрема, із серії “Малювати малярство”, в якій переосмислюється, серед іншого, історичний епізод з облогою голландської фортеці Бреда, увіковічнений пензлем Веласкеса. У своїй книзі Л. Донскіс пише:

«Кодекс честі й лицарська шляхетність у часи, коли це почали зневажати й коли лицарство викликáло радше насмішки, а не повагу і захоплення, є важливою темою в романі Сервантеса «Дон Кіхот». Майже в той самий час, коли Сервантес написав роман «Дон Кіхот», Дієго Родригес де Сільва-і-Веласкес створив своє полотно «Здача Бреди», зобразивши реальний епізод війни між Голландією та Іспанією. Після одинадцятимісячної облоги іспанське військо захопило голландську фортецю Бреда 1625 року. Гарнізон фортеці мужньо боронився, але склав зброю, коли скінчилися харчі й боєприпаси.

На тонкому й психологічно точному полотні Веласкеса ми бачимо тріумфуючих іспанських грандів і розчавлених та пригнічених голландських офіцерів. У центрі картини комендант фортеці Юстин фон Нассау підходить до командувача іспанським військом, генерала Амброзіо Спіноли. Спінола (1569–1630), нащадок генуезьких аристократів, славився вишуканими манерами та джентльменською поведінкою. Він не дивиться на ключі від міста, які йому протягує переможений комендант фон Нассау, а обіймає голландського генерала за плечі й по-дружньому вітає. З історичних джерел відомо, що Спінола подякував переможеним ворогам за мужність і закликав іспанських вояків поставитися до голландців з усією можливою повагою. Поведінка Спіноли нагадує промову Дон Кіхота в корчмі, де він обстоює рицарський кодекс честі.

Якщо Веласкесове трактування характеру та особистості Спіноли можна сприймати як просте вшанування ним вояків-співвітчизників і прикрашання дійсності придворним художником іспанського королівського двору, згадаймо слова хорошого друга Веласкеса Пітера Пауля Рубенса, видатного фламандського живописця і дипломата з Антверпена. Рубенс, який часто подорожував до Іспанії з дипломатичними місіями, якось зауважив, що протягом життя не зустрічав такої мудрої й шляхетної людини, як Амброзіо Спінола.

Перемога у війні скороминуща, а кодекс честі вічний – саме цей афоризм дозволив Спінолі майже пророчо поставити повагу над переможеним ворогом і лицарську поведінку над буденними речами. Через вісім років голландці відвоювали Бреду в іспанців, здобувши гучну перемогу. Але ні фон Нассау, ні Спіноли при цьому вже не було. Обидва на той час померли»[1].

Такому овіяному певною романтикою і донкіхотівською вірою у поняття честі погляду протистоїть інша позиція, виражена в монографії про творчість А. Міро:

«Відоме висловлювання сучасника Веласкеса, видатного поета Луїса де Ґонгори: «Бреду здав голод». Та й саме полотно Веласкеса, написане за подіями 1625 року, овіяне героїко-романтичним флером – центральна сцена передачі ключів від фортеці фламандським полководцем Ю. Нассау іспанському А. де Спінолі символізує гідність переможених і благородство переможців. Утім, як свідчать документи, коли іспанці зайняли фортецю, то знайшли там запасів хліба на місяць, а вина – на три місяці… Не героїку історичного епізоду, а звичайні користолюбні інтереси – купівлю-продаж (що, зрештою, лежить в основі і великих, і малих воєн) підкреслює А. Міро в найрізноманітніших творах серії; в одному з них (офорті «Списи», 1975) двоє супротивних військ озброєні вже ракетами і танками. До того ж, зауважимо, що іспанське військо носило тоді назву «Списи імперії», бо складалося переважно з найманців. Усе це мимоволі спадає на думку, коли входиш у простір веласківського полотна, проникаючи крізь час – у прямому і переносному розумінні, адже об’єктний живопис А. Міро «Списи імперії» (1976–1977) дає змогу це зробити й самому глядачеві стати одним із учасників історичного епізоду»[2].

В принципі, обидва погляди вірні, оскільки розкривають те саме явище, тільки з двох протилежних боків: «зв’язок між владою та уявою в часи перехідного періоду, коли весь духовний світ Європи, відомий як культура Середньовіччя, зник…Зникла не тільки культура лицарства, а й кодекс поведінки, набір цінностей, світогляд…», і ми стаємо свідками «народження світу, відомого нам як сучасність[3]». Звертаючись до історичного епізоду і полотна Веласкеса, Міро розглядає непривабливу сутність сучасності на противагу лицарському кодексу честі минулого. При цьому не просто дозволяє увійти в простір полотна, а й дає певне узагальнення новонародженому світу: часові рамки «Списів» розширюються і на окремих роботах з’являється інша дата – 1707 рік, пов’язана з битвою під Альмансою (поблизу Валенсії), коли в змаганні за іспанську спадщину зійшлися в герці французько-іспанське військо та армія союзників – британців, португальців та голландців. Усі ті риси, що на зламі епох проявилися у битві за Бреду, дедалі увиразнилися в битві під Альмансою, закладаючи моральні основи сучасного світу. В тій битві, що завершилася цілковитим розгромом армії союзників, французьким військом командував маршал Бервік (Джеймс Фітцджеймс), англієць за походженням, незаконнонароджений син герцога Йоркського та Олбані, майбутнього короля Якова ІІ; на чолі ж армії союзників стояв француз, маркіз де Ровіньї, граф Голуей.

Перефразовуючи Л. Донскіса[4], можна сказати, що мистецтво часто випереджає праці філософів у виявленні сучасних форм божевілля і варварства. Сучасне мистецтво завдяки тому, що використовує різні мови вираження і стирає традиційні межі між жанрами та видами творчості, поєднуючи їх в одне ціле (чи то йдеться про літературу, живопис, виконавське мистецтво чи кіно), набуває додаткової сили – влади моральної уяви.

Серію А. Міро «Малювати малярство» можна поставити на рівень антиутопій Є. Замятіна, О. Гакслі, Д. Орвела та Е. Берджеса, які аналізує в своїй книзі Л. Донскіс. Усі автори використовували схожі прийоми художнього вираження в різних жанрах – алегорію, алюзію, гротеск, гіперболу, цитування, соціальну сатиру. І якщо згадані автори антиутопій «шукають те, що відкрили у своїх працях із соціальної та політичної філософії такі мислителі двадцятого століття, як Ганна Арендт, Сімона Вейл, Льюїс Мамфорд, Ісая Берлін і Лешек Коляковські»[5], то образи А. Міро певною мірою випереджають висновки М. Кастельса, Ф. Фукуями чи Н. Хомського.

Художня серія «Вітер народу» є не просто вшануванням пам’яті друга і видатного танцюриста Антоніо Ґадеса, а й передбаченням наступних літературознавчих і мистецтвознавчих праць, присвячених життю і творчості М. Ернандеса, А. Ґадеса і самого Антоні Міро.  Але насамперед – це передбачення праць з політичної чи соціальної філософії про можливість вільного вибору людини в сучасному світі проти обумовленості, успадкованої від минулого чи визначеної владними структурами.

Виставка «Влада уяви» поєднала трьох видатних іспанських митців – поета, танцюриста і художника, з відомим литовським філософом і літературознавцем, являючи той високий синтез мистецтв, що дозволяє глибше виразити світ мінливої і плинної сучасності.

[1] Леонідас Донскіс. Влада та уява. Студії з питань політики та літератури. Спадщина. К. – 2012. С.109-110

[2] О. Буценко. Антоні Міро. Мистецтво. К. – 1992. С. 12-13

[3] Леонідас Донскіс. Влада та уява. Студії з питань політики та літератури. Спадщина. К. – 2012. С. 117

[4] Там же.

[5] Там же. С. 158.

sample
Ukrainian